Як я можу бути тим, ким не є?
Як я можу відчувати те, чого в мені нема?
Як я можу стати кимось, коли є ніким?
Як я можу мати те, чого мені не дано?
Як я можу знати, що я є?
І що для інших?
Сьогодні мені знов довелося відмазуватися від тебе. Цей щоденник ти точно не прочитаєш. Мені шкода, але для тебе немає місця в моєму житті. Важко прийти до тебе на зустріч, але ще важче піти від тебе. Краще не приходити зовсім. Вибач. Але літо пройшло і для мене все лишилося в минулому.
Я заплуталася. Більше не відчуваю, коли щира, а коли брешу. Більше не розрізняю почуттів. Більше не розумію, навіщо мені люди і навіщо їм я. Стосунки з іншими зводяться до якихось формальних привітань і посмішок. Навіть не знаю, чи спраді я зараз пишу те, що думаю. Все якесь притягнуте за вуха, штучне, смердить пластмасою. Я сама якась пластмасова. А може це манекен замість мене? Тоді зрозуміло, чому нічого не хочеться. Адже пластмаса не має почуттів, думок і бажань.
А особливо відсутнє розуміння того, чого від мене хочуть деякі люди? Навіщо ви мені пишете, згадуєте? Паша, Валік, Ваня, Юра, Коля, Кузьма? Навіщо? Хіба я представляю для вас якийсь інтерес? Нісенітниці! Не розумію....
Прострація. Повна або часткова. Навіть солодкого не хочеться. І спати не хочеться, хоча знаю, о шостій ледве зможу встати.
Доброї ночі опівнічникам.